Пiдводимо пiдсумки роботи над проектом!!!!!!!!!!!

Павло Тичина

Павло Тичина. Автопортрет. Примітка автора: «27.V.22. Дуже старий вийшов»

Павло Григорович Тичина (23 січня1891 — 16 вересня 1967) — український поет, перекладач, публіцист, громадський діяч. Новатор поетичної форми. Член ВКП (б) (1944). Директор Інституту літератури АН УРСР (1936—1939, 1941—1943). Голова Верховної Ради УРСР двох скликань (1953—1959). Міністр освіти УРСР (1943—1948). Академік АН УРСР (1929). Член-кореспондент Болгарської академії наук (1947). Лауреат Сталінської премії (1941). Лауреат Шевченківської премії (1962). Герой Соціалістичної Праці (1967). Кавалер п'яти орденів Леніна.

Революція в Україні (1918-1920рр.)

Вісті ВУЦВК

Вісті ВУЦВК або Вісті Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету— всеукраїнська республіканська газета.

Видавалася щоденно з березня по серпень 1919 р. в Києві як орган ВУЦВК Рад робітничих, селянських та червоноармійських депутатів і Виконкому Київської Ради робітничих депутатів. Друкувалася українською та російською мовами, пізніше - тільки українською. З 1920 р. видавалася у Харкові як орган ВУЦВК Харківського губернського виконкому, з 1921 р. - як орган ВУЦВК. З червня 1934 р. знову друкувалася у Києві.Серед постійних рубрик - «Міжнародні новини», «Столичний день», рубрика об'яв. З розвитком газети з'являється щотижневий додаток «Література. Наука. Мистецтво», пізніше - «Культура і побут», де друкуються праці з економіки, історії, техніки. В різний час виходили додатки «Український правопис: Дискусійний бюлетень» та «Медицина й Гігієна». В газеті детально публікувалися матеріали з процесу «Спілки визволення України». Основні дописувачі - О. Вишня, М. Чечель, П. Лісовий, М. Шраг та ін.

Газета видавалася під редакцією В. Блакитного, потім - Є. Касяненка.

Флаг и Гимн Украины (1917-1920) Україна HD

Обидва прапора, синьо-жовтий і жовто-синій, широко використовувалися в ході української боротьби за незалежність у 1917-1920 роках.
В даний час немає ніяких достовірних джерел, які вказують на те, що в період Української Народної Республіки прапор отримав офіційний статус.
Офіційним прапором Української держави Павла Скоропадського був синьо-жовтий, який видозмінився в блакитно-жовтий при Директорії Симона Петлюри.
Серед українських іммігрантів були прихильники, як синьо-жовтого варіанту, так і жовто-синього. Зрештою, було вирішено використовувати блакитно-жовтий, поки проблема не буде вирішена в незалежній Україні.
«Ще не вмерла Україна»-Вперше надрукований у 1863, а з нотами - 1865, почав використовуватись як державний гімн у 1917 році.
У 1917-1920 «Ще не вмерла Україна» як єдиний державний гімн законодавчо не був затверджений, використовувалися й інші гімни.

Ще не вмерли в Україні, НІ слава, Ні воля,
Ще нам, браття українці, усміхнеться доля!.
Згинуть Наші вороженьки, як роса на сонці,
Запануєм и ми, браття, у своїй сторонці!

Душу й Тіло ми положим за нашу свободу
І - покажем, Що ми, браття, козацького роду!

Гей-гей, браття мілі,
Нумо братися за Діло,
Гей, гей, пора вставати,
Пора волю добуваті!

Ой, Богдане, Богдане, славний наш гетьмане,
Нащо Одда Україну москалям поганих?!
Щоб вернути її честь, ляжем головами,
Наречемось України славними синами.

Душу й Тіло ми положим за нашу свободу
І - покажем, Що ми, браття, козацького роду!

Спогадаймо тяжкий час, лиху годину,
тихий, Що вмілі умирати за нашу Вкраїну,
Спогадаймо славну смерть лицарства-козацтва!
Щоб не страти Марно нам свого юнацтва!

Кримський Агатангел Юхимович

Марка з портретом А. Ю. Кримського.

Агатангел Юхимович Кримський або Агафангел Юхимович Кримський — український історик, письменник і перекладач кримськотатарського походження, один з організаторів Академії Наук України (1918). Літературний псевдонім А. Хванько.Кримський Агатангел Юхимович 1871—1942 сходознавець, славіст, письменник, перекладач. Опановує іноземні мови: польську, французьку, англійську, німецьку, грецьку, італійську, турецьку та латинську. Всього він знав шістдесят мов. У колегії заприязнився з Павлом Житецьким, Михайлом Драгомановим, які пробудили в ньому любов до української мови, літератури, історії, завдяки чому він, не маючи й краплини української крові, присвятив своє життя українській науці та культурі.За час викладання в Лазаревському інституті східних мов написав і видав цілу бібліотеку академічних підручників з філології та історії Близького Сходу, про Коран, мусульманство, курси історії і літератури арабів, персів і турків.

Хроніки української революції частина 1/6

Короткий опис національно-визвольних змагань України в буремні 1917-1920-ті роки. Висвітлюються події часів Центральної Ради, Директорії, Гетьманату.

Національний академічний український драматичний театр ім. Марії Заньковецької

Будівля театру (свого часу) найбільша в Європі, нині – це найстаріший театр на Україні. Сьогодні це театр з національним репертуаром, який складає 40 вистав. Серед них провідні: “Безталанна” І. Карпенка-Карого, “Маруся Чурай” Л. Костенко, “Ідіот” за Ф. Достоєвським, та ін.



Тогочасний вигляд будівлі театру


Історія:

Ідея побудови театру виникла у графа С.Скарбека ще у 1818 році.

У 1834 році він отримав дозвіл на початок безпосередніх робіт по підготовці будівництва, яке тривало упродовж 1836-1842 років. Офіційне відкриття театру відбулось 29 березня 1842 року.

Заповітом з 1843 року Станіслав Скарбек дарує будинок театру місту. З 1900 до 1939 року приміщення театру використовувалось у різних цілях (як філармонія, кінотеатр). За цей час воно зазнало кількох реконструкцій. Остання реконструкція відбувалась у воєнний період 1941-1944 років.

З 1944 року у цьому приміщенні постійно працює трупа театру ім.М.Заньковецької.

Народження театру. 1917-1921

Історія мистецьких подій, як і будь-яке художнє явище, невіддільне від тих суспільно-політичних реалій, в яких вони відбуваються. В першу чергу це стосується такого широкопластового духовного вияву як театр.

У перші дні становлення молодої незалежної держави в 1917 році Україну та її столицю Київ залив справжній вибух національної художньої активності, в якому домінуючою була нова театральна заява.

У рамках цих подій при Троїцькому народному домі в Києві зорганізовується Комітет українського національного театру, який згодом був трансформований у державну структуру, яку очолив драматург і політичний діяч В.Винниченко.

Стараннями Комітету УТН у серпні того ж року був створений перший державний театр України – Український національний театр, що об’єднав акторів мандрівних труп І.Мар’яненка, Т.Колісниченка, І.Сагатовського. Новоутворений осередок складали митці найвищого рівня. З-поміж них актори Л.Ліщинська, Г.Борисоглібська, К.Лучицька, І.Мар’яненко, І.Сагатовський, режисери М.Вороний, Г.Гаєвський, І.Мар’яненко, І.Сагатовський, музиканти О.Кошиць, В.Верховинець, художники М.Бойчук, В.Кричевський.




Так виглядає театр в наші дні

16 вересня 1917 року в приміщенні Троїцького народного дому новий театр розпочав життя п’єсою В.Винниченка “Пригвождені”. Однак, поступальний розвиток театрального руху неодноразово переривався політично воєнними протистояннями в Україні 1917-1919 років. Зокрема це привело до періодичних зупинок, а потім в 1918 році до реорганізації в Державний народний театр. В силу постійних змін урядів в столиці Державний народний театр в 1919 році перейменовується на Український народний театр, а згодом просто в Народний театр.

Державний народний театр продовжував традиційну лінію Українського національного театру. В склад трупи входять провідні українські митці – М.Заньковецька, В.Любарт, О.Полянська, Г.Маринич, Б.Романицький, а також талановита молодь. У такому вигляді ДНТ під фаховим керівництвом П.Саксаганського працював до 1922 року.




Епізод сучасного спектаклю

Запитання: Подумайте і дайте відповідь: Чим у 1917р. був викликаний вибух національної художньої активності (увага, в тексті повідомлення цієї інф-ї немає)

Ця стаття- доповнення до інформації Олени.
Вона дуже цікаво описала, проілюструвала події минулого, Бій під Крутами.

Особливе місце у розвитку української державності, а отже, й освіти, займають роки між Лютневою революцією (23 лютого за ст. ст. 1917 р. і утвердженням більшовицької влади (1920 р.) в Україні. Це був складний соціально-політичний період розгортання визвольних змагань українського народу за незалежність і державну самостійність. Разом з тим відбулися пошуки щодо побудови системи національної освіти і, зокрема, вищої школи. Зміни урядів, складна політична ситуація, боротьба різних соціальних і партійних угруповань наклали відбиток і на розвиток освіти.



Відомий український педагог-дослідник, професор A.M. Алексюк виділяє три своєрідних етапи становлення вищої школи у період 1917—1920 p.: українська вища школа доби Центральної Ради; розвиток освіти за часів Гетьманату; доба Директорії.


Це були роки пошуків, намірів, нездійснених сподівань у всіх сферах суспільного життя, в царині національної освіти і, зокрема, вищої школи. Надзвичайна складність соціально-політичної обстановки в Україні не давала змоги реалізувати добрі наміри. Історик Орест Субтельний охарактеризував цей період так: "У 1919 році Україну поглинув цілковитий хаос. У новітній історії Європи жодна країна не пережила такої всеохоплюючої анархії, такої запеклої громадянської боротьби, такого остаточного розвалу влади, який у цей час зазнала Україна. Шість різних армій діяли на її території: українська, більшовицька, біла, Антанта, польська та анархістська. Менше ніж за рік Київ п´ять разів переходив із рук у руки. Численні фронти розділяли одне від одного міста й цілі райони. Майже повністю порушився зв´язок із зовнішнім світом. Знелюдніли голодні міста, а їхні мешканці в пошуках їжі подавалися в село... Україна стала краєм, яким було легко заволодіти, але неможливо управляти".
Змінювали один одного уряди, міністри освіти. Були спроби створювати нові навчальні заклади, перейменовували наявні, складали різні освітні програми, проводили з´їзди освітян, але помітного поступу в розвитку як загальноосвітньої, так і вищої школи не було.

Новий етап у розвитку освіти і, зокрема, вищої школи розпочався після завершення громадянської війни. Український народ отримав сумну спадщину в справі освіти як результат 263-річ-ного (з 1654 до 1917 р.) перебування у складі Російської імперії. Якщо у XVII ст., за свідченням мандрівника П. Алеппського, переважна більшість населення була письменною, то за даними пе­репису 1897 р. письменність в Україні становила 27,9 %.

Тому діячі більшовицької партії, яка проголосила програмним завданням побудову соціалізму, розуміли, що успіхи можливі лише за умов піднесення освіти і культури людності з урахуванням національних інтересів того чи того народу.

20-ті роки XX ст. позначилися двома напрямами розвитку освіти в Україні — коренізацією й українізацією. Політика коренізації була розроблена на XII з´їзді РКП(б) (квітень 1923 р.), нею передбачалося залучення у партійне й державне управління всіх представників корінного населення (звідси й назва "коренізація"). Українізація передбачала запровадження у державних й освітніх закладах української мови.

На початок 20-х років в Україні з´явилися вищі навчальні заклади нового типу — ІНО (інститути народної освіти). Станом на 1 жовтня 1921 р. в Україні діяли такі ІНО: Київський, Харківський, Катеринославський, Одеський, Полтавський, Миколаївський, Херсонський, Кам´янець-Подільський, Чернігівський, Ніжинський, Глухівський, Донецький. Ці заклади готували фахівців з професійної освіти та виховання.




УВАГА ПИТАННЯ: Чому дечкі історики називали Украіну ХХ ст державою, якою "було легко заволодіти, але неможливо управляти"?

Бій під Крутами (картини та малюнки)

«За волю України. Полеглим синам в бороні під Крутами» — київський плакат 1918 року

Картина О. Климка «Бій під Крутами»

Бій під Крутами — бій, що відбувся 16 січня 1918 року на залізничній станції Крути під селищем Крути та поблизу села Пам'ятне, за 130 кілометрів на північний схід від Києва. Цей бій тривав 5 годин між 4-тисячною більшовицькою армією Михайла Муравйова та 300-ми київськими студентами, що захищали підступи до Києва.

Багато укр. художникiв зобразили цi подiї у своїх картинах

Леонід Перфецький Бій під Крутами. Акварель

Дяченко Дмитро Михайлович

Дмитро Михайлович Дяченко— український архітектор і громадський діяч, один із засновників українського стилю. Професор, член-кореспондент Академії архітектури СРСР (1935).

У галузі архітектури періоду національного піднесення українські митці прагнули відшукати втрачений національний стиль, творчо переосмислюючи традиції народної дерев'яної архітектури і "козацького бароко". У цьому напрямі працював архітектор Д. Дяченко, один із засновників українського архітектурного стилю. Йому належать споруди земської лікарні у м. Лубнах (1914— 1915 рр., тепер школа), комплекс Української сільськогосподарської академії (1925—1927 рр.) та ін. Талановитий митець був репресований.

Корпус Лісотехнічного інституту в Києвi

Національно-культурне відродження (драматургiя та театр) i)

Процеси національно-культурного відродження відбувалися в 20-ті рр. й у драматургії та театрі. Найважливішим завданням для нової драматургії було піднесення українського театру до сучасного професійного рівня при збереженні його національної оригінальності. Потрібна була новаторська театральна естетика, що б відповідала європейському рівневі.

У 1918 р. в Києві діяли три театри: Державний драматичний під керівництвом О. Загарова та В. Кривецького, Державний народний П. Саксаганського і "Молодий театр", який організували Лесь Курбас і Гнат Юра. У 1919 р.

Лесь Курбас здобув визнання як видатний організатор театру і режисер-реформатор театрального мистецтва. Вихований на класичній освіті, він прагнув піднести український театр до світового рівня і зберегти притаманний йому національний стиль.

Лесь Курбас

Розвиток нового напряму в драматургії значною мірою пов'язаний з творчістю письменника В. Винниченка, у якій відбилися суперечності тогочасного соціально-політичного життя України. Значну частину життя він перебував у еміграції. З 20-х рр. його драматичні твори стали широко відомими в Західній Європі. В Берліні у 1921 р. була екранізована його п'єса "Чорна пантера і Білий ведмідь", у якій ішлося про трагічний розрив між високими ідеалами мистецтва і нужденною реальністю богеми.

У драматургії В. Винниченка вперше виведено на сцену українську інтелігенцію, українське місто. Письменник художньо досліджує психологію політизованої людини, революціонера-самозреченця, особисте життя якого підпорядковане громадським потребам, а моральне єство — світоглядним ідеалам і принципам. Показовою є п'єса "Між двох сил" (1918 р.), де зображено конфлікт між ідеалам людини та її політичними поглядами, моральні хитання особистості в критичних (межових) обставинах. За типом художнього втілення образів українського революційного процесу письменник, по суті, передбачив розвиток політичної і духовної ситуації в українському відродженні.

Володимир Кирилович Винниченко

Широку палітру взаємозв'язків між людиною і новою історичною дійсністю відображала драматургія М. Куліша. Творчість М. Куліша належить до визначних здобутків української драматургії XX ст. Його п'єси у 1930-х рр. ставили в театрах Москви й Берліна. Дуже популярними були психологічні драми "97" та "Зона", комедія "Мина Мазайло", лірична драма "Патетична соната". У постановці Л. Курбаса п'єси М. Куліша "Народний Малахій" (1928 р.) та "Мина Мазайло" (1929 р.) набули класичного театрального звучання, мали значний вплив на тогочасне культурне життя України.

Микола Куліш у 1920-ті роки.

Творчі здобутки українського мистецтва.

Відчутних змін зазнало у цей період українське мистецтво і особливо театр під керівництвом М.Садовського. В його репертуарі були п’єси Т.Шевченка, І.Карпенка-Карого, Панаса Мирного, І.Франка, М.Старицького, М.Кропивницького, Лесі Українки, Б.Грінченка та ін. Талановитий і вдумливий режисер О.Загаров охоче виставляв, п’єси Гольдоні, Мольєра («Тартюфа») та ін..

Окрім авторитетних майстрів сцени пробувала свої сили і театральна молодь. Вона єдналася товариством «Молодий театр у Києві», яке очолював Л.Курбас. В їх репертуарі була в основному світова та вітчизняна класика. Молодіжний колектив являв собою приклад ентузіазму, творчої дисципліни, впровадження передової технології авторського мистецтва. На початку революції з великим успіхом у театрі йшла вистава Софокла «Цар - Едіп».

Лесь Курбас

З джерела Лесь (Олександр) Курбас про головні ідеї власної творчості ...творить і проводить в життя такі форми театрального мистецтва, в яких цілком могла б проявитись творча індивідуальність сучасного молодого покоління українського акторства не «українофільського», а європейської, в національній формі, культури, що, цілком порвавши з банальними традиціями українського театру, збудує свої нові цінності як у мистецтві театру взагалі, так і в мистецтві актора особливо, не будучи рівночасно провінціалізмом чужих культур

Усе було незвичне в організації цього театру: і те, що він складався з акторів із закінченою театральною освітою, і те, що з самого початку було сформульовано його творчу платформу, і те, що трупа була юридично оформлена й мала затверджений статут, який регламентував права художньої ради, права та обов'язки режисера.

Саме в цей складний період було засновано Український театр драми та опери, виникли й інші творчі колективи. Проте театральне життя не обмежувалося лише столицею. Продовжували свою діяльність Харківський міський театр, Одеська російська опера, Маріупольський драматичний театр, Полтавське українське драматичне товариство та ін.

Активну участь у творенні української музики в цей час брали молоді митці М.Вериківський, Г.Верьовка, В.Косенко, П.Козицький, О.Кошиць, М.Леонтович, Б.Лятошинський. Б.Підгорецький Л.Ревуцький, К.Стеценко (автор опери «Купальна іскра») та ін.

З джерела М.Грінченко про творчість М.Леонтовича Увібравши в себе всю красу української мелодії, композитор не відмовляється від власного музичного думання; свої засоби, свою техніку, свою оригінальну індивідуальність вносить він скрізь, до чого торкається, і головною метою його композиторських досягнень є дати настрій, дати картину, мальовничу колоритність народній мелодії, щоб слухач відразу міг відчути той внутрішній зміст народної мелодії, який не завжди дається до зрозуміння, не завше І не всім...

Важливою подією в українському мистецтві стало відкриття у 1918 р. під час Гетьманату Державного симфонічного оркестру, який очолив О.Горілий. За радянських часів його було перейменовано у Республіканський симфонічний оркестр ім. М.Лисенка. Окрім того симфонічні оркестри діяли у Харкові, Катеринославі, Одесі.

За гетьманської доби у Києві було створено Перший український національний хор під керівництвом О.Кошиця. Він користувався настільки великою популярністю, що було створено Другий національний хор. З ініціативи К.Стеценка У 1919 р. вони об’єдналися в Державну мандрівну капелу (в абревіатурі – «Думка»). У1919-1920 рр. засновано кілька мандрівних хорових капел. У ряді міст України, зокрема Харкові, Полтаві, виникли професійні хори, капели бандуристів.

Значним явищем в українському мистецтві стало відкриття у грудні 1917 р. Української академії мистецтв. Засновниками академії були професори та митці В. і Ф. Кричевські, М.Бойчук, Г.Нарбут, М.Бурачек, М.Жук та ін.. Вона стала центром підготовки спеціалістів з малярства, різьбарства, будівництва, гравюри і художніх промислів. Під її патронатом було зібрано талановиту молодь, яка добре розумілася на традиціях народного мистецтва. Серед них були: Л.Лазовський, Г.Нерода, І.Падалка, А.Петрицький та ін.

Завдяки діяльності митців академії мистецтв набула свого розвитку українська графіка. Так Г.Нарбут (1886–1920), який народився у м. Глухів, у своїй творчості об’єднав принципи геометричної композиції В.Кричевського й народного націоналізму М.Бойчука. Цей майстер приїхав на Україну під час революції 1917 р. Він за короткий час свого перебування на батьківщині, розгорнув величезну працю й засипав Україну шедеврами своєї нової творчості: рисунками гербів, грошей, марок, дипломів, усіх сортів книжкової графіки – ілюстрацій, заставок, обкладинок, заголовків тощо. Г.Нарбут зумів тут не тільки сам створити величезну колекцію графічних рисунків, але захопив своїм прикладом молодь і за три – чотири роки заснував цілу школу молодих графіків. На жаль, рання й несподівана смерть урвала працю Г.Нарбута на самому піднесенні.

Бурхливо та суперечливо розвивалася українська фольклористика. З одного боку, створювались фольклорні центри, готувались кадри, видавались праці, а з другого – ідеологічний диктат сковував розвиток творчої думки. Але незважаючи на труднощі були зібрані унікальні архівні матеріали, видані праці Б.Грінченка, К.Квітки, А.Лободи, П.Попова, О.Білецького, В.Петретца, А.Кримського. В західноукраїнських землях у цей час працювали над дослідженням фольклору В.Гнатюк. Ф.Колесса, М. Возняк.

В цей час активно розвивався і жанр політичного плакату. Художники намагалися йти в ногу з часом, миттєво реагували на зміни в суспільному житті. Художньо оформлені політичні плакати були близькими і зрозумілими широкій громадськості.

Підчас війни та революції в архітектурі найбільшого поширення набуває західноєвропейський напрям конструктивізму.

Конструктивізм – стиль архітектури, що заснований на принципі функціоналізму – пристосування кожної частини своєму практичному призначенню, цілковитого усунення декоративних прикрас.

Конструктивізм широко користується залізобетонними конструкціями, склом та іншими сучасним на той час будівельними матеріалами, для будівлі архітектурних споруд, що мають елементарні геометричні форми, легкі широко закроєні перекриття, великі гладкі площі, терасові композиції тощо. До кращих будов конструктивного напряму належать електростанція в Києві, суконна фабрика в Кременчуці, будинки Дніпрельстану, будинок каси хворих у Львові й величезний комплекс будов «Держтресту» в Харкові.

Художник-монументаліст Михайло Бойчук

Михайло Бойчук

Михайло Бойчук. Молочниця

Михайло Бойчук. Портрет Седляра

З іменем Михайла Бойчука пов'язане виникнення творчого об'єднання художників-монументалістів, відомих як "бойчукісти". Саме завдяки бойчукістам Україна у 20–30-х роках вийшла на широкий обшир світової культури, про що свідчать численні виставки, у яких брали участь послідовники й учні Михайла Бойчука, велика кількість публікацій, присвячена бойчукізму як мистецькому явищу.

Освітня політика радянського уряду. Ставлення більшовиків до діяльності культурно-освітніх громадських організацій.

Після встановлення радянської влади почалися так звані соціалістичні перетворення в усіх сферах життя українського суспільства. Не обминули вони і культуру. Правлячий режим добре розумів, що культура може стати важливим чинником у подальшій політичній боротьбі. Радянське керівництво вважало за доцільне поширювати здобутки загальнолюдської культури, але надавало їм ідеологічного забарвлення.

У 1919 р. на значній частині українських земель було встановлено радянську владу. Освітню справу очолив Народний комісаріат освіти. Основна його діяльність була направлена на перетворення шкільних закладів різних типів, зокрема приватних гімназій та ліцеїв на стандартизовану державну установу з семирічним навчанням – «єдину трудову школу», яка мала поширення в радянській Росії. Навчання у такій школі проголошувалося в два ступені: перший – охоплював дітей віком з 8 до 13 років (чотири класи), другий – з 14 до 17 років (три класи). Особливий наголос робився на трудовому характері навчально-виховного процесу, поєднанні навчання з продуктивною працею. Після закінчення семирічки діти могли продовжити навчання у професійно-технічних школах і технікумах.

З джерела З декларації Тимчасового робітничо-селянського уряду України «Про завдання Радянської влади в галузі освіти»26 січня 1919 р. ...Так как просвещение масс является одним из первых условий осознания этими массами своих классовых революционных задач, то Временное рабоче-крестьянское правительство уделит самое серьезное внимание организации школьного и внешкольного образования. Создание единой трудовой школы, открытие широкого доступа к университетам и специальному образованию рабочим и крестьянским массам, организация народных университетов – вот в существенных чертах педагогическая программа Временного правительства. Газ. Известия Временного рабоче-крестьянского правительства Украины. – 1919. - 26 січня. З постанови Народного Комісаріату освіти УСРР “Про середню школу”.1 лютого 1919 р. Народний комісаріат освіти України постановив: Все внутрішнє життя ... в рамках постанов центральної та місцевої влади середніх шкільних закладів усіх видів переходить до відання педагогічних рад, поповнених представниками від старших класів – учнів числом 1/3 (складу), педагогів, 2 представники від нижчих службовців ... Учням надається повне право утворювати різні учнівські організації ... Посади директорів, інспекторів, директрис, інспектрис та завідуючих касуються. Натомість встановлюються посади голови педагогічної ради, товариша голови та секретаря ... По всіх шкільних закладах касуються перехідні та випускні іспити. , Касується також видача атестацій. Замість атестацій видаються посвідчення про слухання курсу , школи. Вжиток бальної системи для оцінки знань та поводження учнів касується ... Курс восьмого класу вважати закінченим і випуск провести в найближчі дні, видавши учням посвідчення про прослухання курсу школи: сьомий клас в біжучому шкільному році вважати випускним. Касується обов'язкове навчання латинської мови ...

Але через рік позиція Народного секретаріату освіти змінилася. Враховуючи матеріальну скруту більшості українських сімей, у забезпеченні навчання і виховання дітей, а також велику кількість безпритульних, освітянське керівництво запропонувало реорганізувати школу першого ступеня, поклавши в її основу дитячий будинок, в якому дитина перебувала не тільки під постійним контролем, а й підпадала під вплив виховної системи, основаної на комуністичній ідеології. Школу другого ступеня мали заступити професійно-технічні навчальні заклади, де підлітки залучалися до реального процесу виробництва і мали випускатися фахівцями з необхідних державі робітничих та селянських професій. Порівняно з 1917 р. кількість учнів у загальноосвітніх школах зросла з 1,7 до 2,25 млн чол. На кінець 1920 р. в Україні нараховувалося 21,9 тис. загальноосвітніх шкіл. Майже в половині шкіл навчання відбувалося українською мовою.

Звернімося до джерел Із декрету ВУЦВК про застосування в усіх установах української мови нарівні з великоруською (1920 р.) На всій території Української СРР, в усіх цивільних і військових установах повинна застосовуватись українська мова нарівні з великоруською. Ніяка перевага великоруській мові неприпустима. Всі установи, як цивільні, так і військові, зобов'язані приймати заяви та інші справи як на великоруській, так і на українській мовах, і за відмовлення або ухиляння від прийому винні притягатимуться за всією суворістю військово-революційних законів. 3 постанови РНК про українську мову в школах і радянських установах (1920 р.) Рада Народних Комісарів постановляє: Доручити Наркомосові терміново розробити план широкого розвитку виховних і освітніх закладів усіх ступенів і розрядів з українською мовою викладання. Негайно запровадити обов'язкове вивчення української мови в усіх учбово-виховних закладах з українською мовою викладання. Поставити в обов'язок Державному видавництву подбати про видання, за погодженням з Наркомосом, достатньої кількості підручників українською мовою, так само, як- і художньої літератури і всіх інших видань. Наркомпродові і Наркомзему свою популярну і пропагандистську літературу видавати переважно українською мовою. Поставити в обов'язок виконкомам мати в кожному губернському місті не менше однієї української газети. Наркомосові через його місцеві органи негайно ж організувати в усіх губернських і повітових містах вечірні школи для навчання української мови радянських службовців. Поставити в обов'язок усім радянським установам подбати про залучення співробітників, які знають українську мову і можуть нею задовольняти запити населення.

Значні зміни сталися з приходом до влади більшовиків і у вищій школі.

Звернімося до джерел Декрет РНК України «Про вступ у вищу школу» Двері вищої школи відкриті для всіх охочих отримати вищу освіту. Відповідно до цього: Під час вступу до вищої школи забороняється вимагати дипломи. Забороняється вимагати які б то не було посвідчення, окрім посвідчення особи і віку. У всі вищі школи приймаються особи незалежно від статі, що досягли 16 років. Голова Ради Народних Комісарів України Х.Раковський. Народний комісар Освіти В.Затонський.

У березні 1919 р. Народний комісаріат освіти УСРР розпочав демократизацію управління вищою освітою. Вона, в основному, зводилася до ліквідації автономії навчальних закладів та закріплення за ними комісарів. Водночас обмежувались повноваження вчених факультетських рад, вони почали формуватися наполовину із студентів. Окрім того, більшовики взяли курс на ліквідацію університетів як осередків буржуазних настроїв у суспільстві. На базі університетських факультетів започатковувалися інститути - галузеві навчальні заклади інститути народної освіти, які мали готувати вчителів для шкіл. Для підготовки селянської і робочої молоді до навчання у ВНЗ в 1920 р. були відкриті робітничі факультети (робфаки). Тільки у 1920 р. в Україні відкрилося 20 інститутів, 48 технікумів і близько сотні курсів педагогічного профілю. В кінці 1920 р. в Україні діяло 13 робфаків, 38 ВНЗ, в яких навчалося понад 57 тис. студентів і слухачів, що у декілька разів перевищувало дореволюційну кількість студентів. За цей рік було випущено тільки 3 тис. спеціалістів з вищою освітою.

Звернімося до джерел Декрет Ради Народних Комісарів УСРР «Про скасування плати за навчання в школах». 4 березня 1919 р. Плата за навчання в школах усіх типів скасовується незалежно від відомства, що в ньому вони перебувають. Для шкіл всіх типів, крім вищої, постанова ця набуває чинності з 1 вересня 1919 р. Для вищих шкіл – зі березня 1919 р.

Радянська влада, як і всі державні утворення, що діяли в Україні у 1918-1921 рр. прагнули використати у власних інтересах величезний потяг мас до культури. Ідеологізація культури почалася зі створення в лютому 1919 р. Народному комісаріату агітації і пропаганди в українському радянському уряді. Він почав регулярний випуск радянських періодичних видань. Газети і журнали видавалися російською і українською мовами. Сумарна кількість віддрукованої у 1920 р. пропагандистської продукції перевищила 18,5 млн. примірників. При цьому «буржуазні» газети закривалися.

Більшовики прагнули поставити «Просвіти» під свій контроль, перетворивши їх на знаряддя комуністичного виховання. Проте перебудувати діяльність «Просвіт» не вдалося і більшовики в 1921 р. пішли на їх знищення. Протягом громадянської війни більшовики створили свою систему культурно-просвітницьких закладів, яких до кінця 1920 р. налічувалося близько 15 тис. Це були: клуби, народні будинки, бібліотеки тощо . У липні 1920 р. було затверджене положення про хату-читальню як опорний пункт просвітньої роботи в селах.

У 1920 р. була створена республіканська комісія по боротьбі з неписьменністю, яку очолив голова ВУЦВК Г.Петровський. Разом з нею Народний комісаріат освіти дістав право залучати до навчання неписьменних на засадах трудової повинності всіх грамотних громадян, які звільнялися від воєнної мобілізації. У цей час в Україні діяло 7 тис. вечірніх шкіл і гуртків, де навчалося понад 200 тис. людей у віці від 8 до 50 років. Результати ліквідації неписьменності були підведені демографічним переписом 1920 р. Якщо до революції серед мешканців України грамотних нараховувалося 27,9%, то наприкінці 1920 р. – 51,9%.

Отже, в період визвольних змагань в Україні здійснювався активний процес формування національної системи освіти. Політика різних урядів сприяла розбудові цього процесу, але кожен з них намагався трансформувати в ньому свої ідеологічні принципи і підпорядковувати його власним інтересам.

Вплив українських радянських урядів на стан науки

Політична нестабільність, постійна зміна влади та брак коштів не давали можливості розгорнути повномасштабну діяльність Академії. У лютому 1919 р. з встановленням у Києві радянської влади президент Української академії наук В.Вернадський та секретар Академії А.Кримський звернулися до Народного комісару освіти В.Затонському з клопотанням про виділення приміщення під Академію та надання їй матеріальної і фінансової допомоги. Розпорядженням нової влади це прохання значною мірою було задоволено. Академія одержала один з кращих будинків по вул. Володимирській – садиба пансіону графині Левашової (тепер у цьому будинку розміщується президія Національної академії наук).

УАН була поділена на три відділи. На чолі першого відділу стояли Д.Багалій, С.Єфремов, А.Кримський. Об’єктом досліджень його кафедр було духовне життя і культура українського народу. У другому відділі УАН зосереджувалися установи фізико-математичного і природничого профілю. Третій відділ УАН мав соціально-економічний профіль досліджень.

Найбільш продуктивно працювали у цей час ті відділи, які не були пов’язані з великими матеріальними витратами на дослідницьку роботу, зокрема історико-філологічний, об’єктом досліджень якого було духовне життя та культура українського народу. У 1919-1920 рр. Академія наук розробила «Найновіші правила українського правопису». Окрім того, було започатковано академічне видання творів Т.Шевченка та І.Франка, розгорнулася активна підготовка до видання словників. Ефективно працювала при УАН комісія по вивченню природних багатств України, яку очолив В.Вернадський.

Проте, водночас з підтримкою науковців, радянська влада почала проти деяких вчених політичні репресії. Зокрема, було заарештовано академіка С.Єфремова позбавлено громадянських прав В.Косинського, окремі науковці, не бажаючи поступатися своїми політичними поглядами, вимушені були емігрувати.

Культурно-ідеологічеий вплив більшовиків на мистецтво та релігійне життя

Прихід до влади більшовиків позначився у театральній сфері націоналізаціями, перейменуваннями та закриттям «ідейно-ворожих» закладів. У серпні 1919 р. уряд УСРР перетворив на державні усі кращі театри.

З джерел Постанова Тимчасового робітничо-селянського уряду України від 18 січня 1919 р. “О передаче всех театров и кинематографов в ведение отдела просвещения“ Все театры и кинематографы передать в ведение отдела просвещения. Возложить на отдел просвещения обязанность разработать инструкцию местным советам о порядке заведования театрами и кинематографами.

Навесні 1919 р. театр драми і опери і «Молодий театр у Києві» були об’єднані у перший театр Української Радянської Республіки ім. Шевченко. Однією з кращих вистав об'єднаного колективу була інсценізація поеми великого Кобзаря «Гайдамаки» (автор інсценізації та постановник Лесь Курбас). На сцені цього театру виросли такі видатні українські митці, як художник А.Петрицький, актори Г.Юра, В.Чистякова, В.Василько, О.Ватуля, П.Самійленко, П.Долина та інші.

У січні 1920 р. у Вінниці було засновано Новий драматичний театр ім. І.Франка, на чолі якого став Гнат Юра. Згодом цей театр переїхав до Києва став одним з провідних в Україні.

Більшовики надавали великого значення монументальній пропаганді. Щоб революційна ідея в монументальній пропаганді знаходила шлях до умів і сердець, її часто пов'язували з національною традицією. У травні 1919 р. уряд радянської України прийняв декрет «Про знесення з майданів та вулиць пам’ятників, збудованих царям та царським посіпакам».

З джерел Декрет РНК УРСР від 7 травня 1919 р. «Про знесення з майданів та вулиць пам’ятників, збудованих царям та царським посіпакам» Пам’ячники, збудовані царям та царським посіпакам, що не становлять вартості ні історичного, ні з художнього боку, зносяться з майданів та вулиць і почасти переносяться до музейних склепів, а почасти утилізуються. Всеукраїнському комітетові охорони пам’ятників мистецтва та старовини наказується цей декрет здійснити.

Найбільш тиражованими виявилися в Україні пам'ятники К.Марксу і Т.Шевченку. Замість високохудожніх пам’ятників коронованим особам почали масово відкриватись монументи видатним революціонерам. Переважна більшість таких споруд не мали художньої цінності. Вони були потрібні новій владі як ідеологічний символ.

У січні 1919 р. при Народному комісаріаті освіти УСРР було створено Всеукраїнський комітет кіно. Він узяв під суворий контроль виготовлення і прокат фільмів, кіноапаратуру, запаси імпортної плівки.

Більшовики негативно ставилися до релігії. Члени партії заборонялося вірити в Бога. Народний комісаріат агітації та пропаганди разом з Народним комісаріатом освіти розгорнули у пресі та у навчальних закладах атеїстичну войовничу пропаганду, розглядаючи релігію як спосіб утримання пригноблених під владою експлуататорів. Для того щоб позбавити населення від релігійного впливу більшовики відокремили церкву від держави та школи. Радянська влада розгорнула репресії проти священників які не визнавали її законність. Одночасно, розуміючи що більшість населення є віруючими, влада проголосила свободу совісті.

Лесь Курбас

Навчався у Тернопільській гімназії, у Віденському та Львівському університетах. Тому цілком природно, що Лесь увібрав у себе все те, що могла дати йому європейська культура. Вже тоді Курбас мріяв працювати на Наддніпрянській Україні, де існував сильний демократичний театр Садовського (Київ) і де поруч була висока театральна культура.Багато чого з творчих пошуків Курбаса не розумілося широкими масами глядачів. Це стосується його вистави «Маклена Граса», яка досягає справжньої філософської глибини. Але незважаючи на несприятливу для творчості атмосферу нерозуміння, недоброзичливості, Лесь Курбас не занепадав духом, він до останньої можливості вів боротьбу з поширеними у той час тенденціями спрощенства, вульгаризації мистецтва. Опоненти ж щонайменшу невдачу Л. Курбаса завжди розцінювали як цілковитий провал театру.

История создания памятника!!!

12 апреля 1918 года Совет Народных Комиссаров РСФСР принял декрет «О памятниках республики». Декрет предусматривал снятие памятникам царям и, в свою очередь, установку новых памятников. 30 июля 1918 года был утвержден список лиц, которым предполаглось поставить памятники. В список входило 66 имен, в том числе и основоположника коммунистического движения Карла Маркса. Наряду с другими городами в план монументальной пропаганды включился и Симбирск. Для начала 12 ноября 1918 года памятник К. Марксу установили на бывшем пьедестале неоткрытого памятника Александру II на улице Гончаровской, переименованной к тому времени в улицу К. Маркса. Он был гипсовыми, раскрашен под бронзу и рассматривался как временный вариант.Председатель Симбирского губкома РКП(б) И.М. Варейкис осенью 1918 года выступает инициатором нескольких важных культурных начинаний в городе. Одним из них является организация сооружения в Симбирске полноценного памятника К.Марксу. Варейкис познакомился с проектом памятника К.Марксу, выполненным известным в то время скульптором С.Д. Меркуровым, и предложил Симбирскому губисполкому заключить договор со скульптором на изготовление памятника. Для работы над архитектурным оформлением памятника был приглашен академик архитектуры В.А. Щуко. Сначала предполагалось установить памятник к концу 1920 года. Но фигура для постамента была доставлена в Симбирск только в мае 1921 года.